Красный Кирпич

Розв’язана росією війна в Україні — чи не перша в історії, за якою світ так слідкує онлайн. Усе фіксується на фото і відео, а швидкість поширення інформації, як і її кількість, зашкалює.

Чималу роль у цьому відіграють соцмережі: вони замінили нам газети і телебачення. Ми можемо у будь-який момент подякувати захисникам і захисницям, просто відкривши їхні профілі в Instagram чи TikTok. І хоча модератори Meta часто маркують український контент як «чутливий», ми маємо доступ до всіх переваг соціальних медіа.

У цього явища є світла і темна сторони. Я хочу запропонувати формат онлайн-спілкування, який відкриває нові можливості та дозволяє уникнути ризиків. Іншими словами, давайте поговоримо про цифровий етикет, і як він змінився після 24 лютого.

Як спілкуватися онлайн, коли інформація — один з різновидів зброї

Блискавична швидкість поширення інформації, яку нам забезпечують соцмережі та месенджери, — палиця на два кінці. Тому головний заповіт нового цифрового етикету я би сформулювала так: «Не нашкодь». Що маю на увазі?

Військова інформація — табу

Про це говорять від початку повномасштабного вторгнення: не можна публікувати фото, відео чи тексти про позиції ЗСУ, місця обстрілів, зброю, ППО і навіть дані військовослужбовців. Ми всі це знаємо, але на адреналіні легко піддатися емоціям і поширити у мережі фото чи відео влучень, артобстрілів і таке інше.

На жаль, це частина нашого досвіду. Немає нічого дивного, що хочеться поділитись ним. Тим не менше, краще взяти за правило, що для поширення воєнного контенту є офіційні канали, наприклад, Міністерства оборони. Покладаючись на них, ми не опублікуємо випадково шкідливу для нас самих інформацію. Згодні?

Перевіряймо факти і дбаймо один про одного

Перш ніж поширити шокуючий контент, я перевіряю його джерело. Зробити це буває не так вже й легко. У Google, наприклад, можно відсортувати новини за часом публікації, і так з’ясувати, які канали перші розмістили повідомлення. Але у соцмережах подібні інструменти зазвичай не працюють.

Читайте також: Оксана Мороз Про жіночі вагони на холодну голову

Зараз ми бачимо чимало новин, які лякають сильніше за фільми жахів. І це не просто контент — це наша реальність, наш біль, і про нього хочеться кричати. Але ми також маємо дбати про психологічний стан один одного, про те, що наш допис можуть побачити родини військовослужбовців чи постраждалих цивільних. Тому треба бути певними, що ми не поширюємо ворожий «вкид». Маніпуляції завжди спираються на потужні емоції. Чим сильніше інформація зачіпає почуття, тим важливіше упевнитися, що це не фейк.

Поширюючи шокуючі фото і відео, я запитую себе: що людина з іншого боку екрана має зрозуміти з цього? Це дуже важливо, особливо, коли йдеться про страшні факти. У мене в підписниках є амбасадори Immersive Mission — іноземні блогери. Тому я одразу думаю і про них також: як вони сприйматимуть повідомлення, що з нього винесуть, який висновок? Роблячи репост, я намагаюсь додавати заклик до дії, наприклад, пропозицію донатити на ЗСУ, підтримати волонтерів тощо.

Криваві новини травмують. І нам доводиться шукати баланс між розповсюдженням фактів про російські воєнні злочини і психологічною безпекою. Ми маємо винаходити формат спілкування, який спонукатиме світ підтримати нас, і в той же час не розхитає наш власний внутрішній стан. Це одна з причин, чому не варто нехтувати закликами до простих дій на кшталт донатів: коли ви пропонуєте зробити щось конкретне у відповідь на страшні новини, ви допомагаєте людям з ними впоратися.

Дайджест головних новин Безкоштовна email-розсилка лише відбірних матеріалів від редакторів NV Підпишись Розсилка відправляється з понеділка по п'ятницю

Будь ласка, не підтримуйте беззмістовні «срачі»

У кожного з нас є соціальний капітал — «валюта», яку пропонують нам соцмережі. Тобто кожен користувач соцмедіа має аудиторію: у когось це п’ятдесят, а в іншого п’ятдесят тисяч підписників. Але у будь-якому разі, це набагато ширше коло, ніж ми маємо поза віртуальним простором.

Не варто витрачити свій соціальний капітал задля розпалювання конфліктів всередині українського суспільства. Цей ресурс краще спрямувати на розбудову позитивного бренда «українець». Тому перш ніж долучитися до емоційної дискусії, запитайте себе: 1) Що це мені дасть? 2) На що моє повідомлення вплине? 3) Чи володію я повним обсягом інформації?

Отримавши відповідь, ви для себе вирішите, чи підете у дискусію, чи направити енергію на розв’язання — саме ефективне розв’язання — цього питання. Іноді більш конструктивним рішенням буде не витрачати час, енергію та увагу на комунікацію, яка все одно не дасть результату.

Твоя історія — підтримка для інших

Може здатися, що нові реалії цифрового етикету — це суцільні заборони. В принципі, так можна сказати про будь-який етикет. Насправді ж я переконана, що спілкування у соціальних медіа — один з найкращих способів формування бренду «українець».

Це одна з причин, чому я створила проєкт Immersive Mission, через який ми можемо формувати наш з вами бренд у світі. Ми з командою залучаємо іноземних блогерів до допомоги українцям через особисті історії та точкову, конкретну допомогу. Наш девіз: «Immerse. Feel. Help». Як це працює?

Кожен блогер має певний соціальний капітал: аудиторію та її довіру. Це потужний інструмент, який можна спрямувати на допомогу тим, хто постраждав на війні. Наші амбасадори розповідають своїй аудиторії історії звичайних людей, які потребують допомоги. Але все починається зі знайомства, щоб люди могли відчути настрій і бажання відбудовувати, створювати фантастичне майбутнє навіть під час війни. Адже ми виборюємо для себе зовсім нове життя. Це потужна трансформація всередині кожного, і ми через особистий досвід знайомимо амбасадорів з цим відчуттям.

Але це працює не тільки для міжнародних блогерів. Кожен українець може використати власний соціальний капітал задля користі: чи то протидії пропаганді, чи допомоги іншим українцям. Просто робити це найкраще через «immerse» — занурення читачів в особисту історію, особистий досвід.

Кожен робить власний вибір, і разом ми потужна сила. Зараз ми, українці, вибудовуємо нові зв’язки, взаємодіємо з новими для нас людьми, і чимало з нас вже налагодили життя за кордоном. Це надзвичайно важкий процес, але він показує нашу адаптивність і силу духу. Коли ж ми отримуємо можливість перевести подих, часто говоримо один одному: «Мені соромно». Або ж: «Я боюсь, що мене не сприйматимуть, що образяться ті, хто залишився». Але я переконана, що розповідати, через що ми проходимо, — важливо. Так ми стаємо ближчими зі світом і формуємо міжнародний діалог.

Кожна історія — унікальна, бо ми по-різному сприймаємо і переживаємо ті самі події. Якщо запитати десять людей, які ховалися від обстрілів в одному підвалі, ми отримаємо десять абсолютно різних історій. І ці історії матимуть сильніший відгук у читача чи слухача, ніж новини.

Важливо, щоб ми не закривались, ділились досвідом, спрямовували свій соціальний капітал на формування суспільної думки. Діалог, обмін думками — для цього й існують соцмережі. Тому другий заповіт новітнього цифрового етикету можна сформулювати так: «Спілкуйся — твоя історія стане опорою для інших, а історії інших — опорою для тебе. Ми разом».