Красный Кирпич

Змінилися не тільки ми — змінився світ навколо. І ті, хто пішов воювати півтора року тому, мають всі шанси у цей дивний новий світ не вписатися і стати зайвими.

Давайте візьмемо для початку таке число — мільйон.

Число зрозуміле, округле і приблизне. Таке число військовослужбовців називають офіційні спікери. В якийсь момент цей мільйон військовослужбовців стане мільйоном ветеранів. І в цей момент розпочнеться катастрофа.

Чинна соціальна система не готова до цього моменту. Ані фізично, ані морально. Є розуміння, що система захлинеться. Немає розуміння, що з цим робити.

Приклад: працевлаштування ветеранів. З одного боку, є абсолютно зрозумілі ініціативи від Асоціації підприємців-ветеранів АТО, бізнес-клубів і бізнес-асоціацій. Всі ці ініціативи спираються на реальність. Реальність, до речі, доволі жорстоку: роботи небагато, економіка в піке, перевіряючі згадали «найкращі» практики минулих років.

Читайте також: В'ячеслав Черняховський Страхування ветеранів: Як будемо готуватись до соціальних викликів?

З іншого боку, зрозуміло, що жодні ініціативи, які не стануть державною політикою, не зможуть перекрити всі проблеми з працевлаштуванням. Частина виробництв знищена. Частина збанкрутіла. Частина — на окупованій території. Частина втратила ринок. Порти перекриті. Залізниця перевантажена. Змінилися не тільки ми — змінився світ навколо. І ті, хто пішов воювати півтора року тому, мають всі шанси у цей дивний новий світ не вписатися і стати зайвими.

Бізнес, якщо роздивлятися цей процес системно, на жаль, не готовий до повернення ветеранів. Більше того, він не тільки не готовий, а ще і не почав готуватися. Звичайно, є винятки на кшталт МХП, які вже почали переробляти робочі місця, робити робочій простір більш інклюзивним для ветеранів з інвалідністю. Але це саме винятки.

В якийсь момент цей мільйон військовослужбовців стане мільйоном ветеранів. І в цей момент розпочнеться катастрофа

Проблема в тому, що горизонт планування у бізнесу зараз ще ближчий, ніж навіть у людей за межею бідності. Фактично бізнес не думає про те, що буде після війни, як зміниться ринок праці, яке буде соціальне напруження. З одного боку, підприємців легко зрозуміти: вони зосереджені на сьогоденному виживанні, багато хто — на допомозі армії та волонтерстві. З іншого — мільйон людей, які будуть або активними учасниками відновлення держави, або не менш активним джерелом напруження у суспільстві.

За логікою, рушійною силою у процесі майбутнього (і нинішнього) працевлаштування ветеранів мав би бути уряд. А точніше — профільне Міністерство ветеранів. Тому що всі проекти та ініціативи ветеранського та бізнесового середовища мали б бути оцінені з точки зору ефективності, потім найефективніші з них були б масштабовані та стали якщо не державною політикою, то принаймні прикладом і напрямком, у якому варто рухатись. Але цього не відбувається.

Відбувається інший процес. Після фактичного самоусунення Міністерства ветеранів всі процеси підготовки держави до повернення військових розтеклися між тими, хто хоч якось дотичний до цієї теми або принаймні мав на це бажання — від інших суміжних міністерств до окремих народних депутатів, які висувають свої ініціативи. Коли хороші, коли погані, ці ініціативи мають спільний недолік: вони не є частиною єдиної стратегії, великого задуму. Тому що такого задуму не існує.

Дайджест NV Преміум Безкоштовна email-розсилка лише відбірних матеріалів від редакторів NV Підпишись Розсилка відправляється з понеділка по п'ятницю

Відсутність такого задуму призводить до очевидного бажання влади вирішувати нову проблему старими підходами. Як забезпечити ветеранів роботою? А зобовʼязати підприємців їх працевлаштовувати! Дайош квоти! І ще штрафи, якщо недостатньо ветеранів! І ще перевірки! І перевірки результатів перевірок! І от тоді…

Читайте також: Юлія Свириденко Підтримка ветеранів: від реінтеграції до нових можливостей

Що буде «от тоді», достатньо зрозуміло, якщо проаналізувати кейс із працевлаштуванням людей з інвалідністю. Переважна частина підприємців не наймали інвалідів на роботу, попри квоти — ні, вони знаходили людину з відповідним посвідченням, фіктивно вносили її в штат і платили мінімальну зарплатню. А «працівник» просто сидів вдома і раз на місяць отримував кошти, які не заробив. Чи сприяло це соціалізації людей з інвалідністю? Ні. Чи підвищувало це рівень знань і компетенцій фейкових «працівників»? Теж ні. Все, що бажали підприємці — виконати норму закону за найлегшим сценарієм. Все, що хотів інвалід — скористатися цим бажанням. Це не про роботу, не про бізнес і не про розвиток. Це про обхідні шляхи. Вони знайдуться до будь-яких квот, тому що квоти не працюють.

Нам потрібно не це.

Нам потрібно перенавчання ветеранів, аби вони як працівники та бізнесмени могли витримати конкуренцію на ринку з тими, хто працював і навчався ці півтора року в тилу. Нам потрібна реорганізація системи працевлаштування. Нам потрібні кредити з нормальною ставкою. Інакше кажучи, нам потрібна система, яка дає ветеранам вудки, а не рибу — якої мало і яка, здається, почала вже тухнути.

Мільйон людей. Мільйон робочих місць — або мільйон незадоволених ветеранів. Разом із сімʼями це 2,3 мільйони.

Здається, це питання вже назріло. І вирішувати його мають люди, які носили форму.